Наталя Волошко — „Жінка, яка в мені…”


	А зима тобі видалась спекою. Сонячно-світлою. Серед ночі вбачалася привидом світла — Світланою… Та весна розбудила тебе розповитою вільхою, білопінні сніги розповзлись. Посивіли. Розтанули… А зима тобі видалась спрагою. Місячно-сніжною. У хурделицю квітла лілеєю й звалася Ніною… Та весна перекреслила все неймовірною ніжністю, Бо не вічність буяти зимі, викрашатися інеєм. А зима тобі видалась казкою, давньою мрією, розговілися білі сніги по гіллі, ніби пінява. Легковірна й п’янка… тихо віяла й звалась Марією… Та не вічно зимі зимувати і мінитись тінями, — 2 Ти вернувся й прорік: — Твої очі зоріли у темряві. Цілий світ затуливши собою, шляхи заклинаючи. Я блукав, ніби пес. Я твого шукав сліду на нервові. Я до тебе спішив, покаяльним вогнем захлинаючись! Як без сонця — без тебе. Безрадісно. Дико і порожньо! Ти — весна моя! Ти — мов березовий сік — не напитися. Зими хоч приручив, та були вони лиш перехожими! Почужілі мені. Перед ними й сніги розступилися… Зими вміють світить, та не можуть зігріть подорожнього, Так запраглось вина із твоїх нерозгаданих вуст! Лиш тепер зрозумів, що з тобою — і тишу обожнюю, І за справжнім теплом лиш у ЛІТО ТВОЄ повернусь! ← →
Створено в Студії Дмитра Бабича	© 2005 Наталя Волошко ‹natalya@voloshko.com.ua›