Морський мій вовче,
На яхту я ступлю, лиш сутінь стане,
немов на серце власне наступлю…
Вплав перейду до дужих Ваших рук.
І тут відчалимо.
І боязко — бо плавати не вмію.
А море — мені в душу, як завія:
моїми почуттями пойнялось
й пустує. Хоча днина і погожа.
Пливли у безвість…
на теплі зеленаві острови.
Шампанське пінилось…
У келихи упали зблиски зірки.
Як присмерки. Висіли безкозирки —
планети невідомі — на стіні.
І чайками кружляли нишком тіні.
На скронях Ваших ледь читався іній.
Так затишно було у Вас мені!
І зовсім не на морі хитавиця,
а десь під серцем…
між парами очей!
Морський мій вовче!
Я плавати не вмію! Й тану, тану
у теплих зеленавих островах…
Така блаженна ніч! Мов долі знак.
І лиш морська мінлива мигавиця,
так пропікала ніч, ота провидиця,
що геть спалила нас на тих вітрах!

←  →